неділя, 10 липня 2016 р.

Програма ЗНО-2017 із української літратури з покликаннями на тексти

Дорогі одинадцятикласники! Втомилися шукати книги з української літератури? Для максимального полегшення процесу вивчення української літератури та підготовки до ЗНО в публікації містяться всі поезії та покликання на прозові тексти, що відповідають чинній програмі ЗНО 2017 року. Швидкого читання та продуктивної підготовки!:)
ПІСНЯ МАРУСІ ЧУРАЙ
"ВІЮТЬ ВІТРИ, ВІЮТЬ БУЙНІ"
Віють вітри, віють буйні,
Аж дерева гнуться,

Ой як болить моє серце,

А сльози не ллються.

Трачу літа в лютім горі


І кінця не бачу.

Тільки тоді і полегша,

Як нишком поплачу.

Не поправлять сльози щастя,

Серцю легше буде,

Хто щасливим був часочок,

По смерті не забуде…

Єсть же люди, що і моїй

Завидують долі,

Чи щаслива та билинка,

Що росте на полі?

Що на полі, що на пісках,

Без роси, на сонці?

Тяжко жити без милого

І в своїй сторонці!

Де ти, милий, чорнобривий?

Де ти? Озовися!

Як я, бідна, тут горюю,

Прийди подивися.

Полетіла б я до тебе,

Та крилець не маю,

Щоб побачив, як без тебе

З горя висихаю.

До кого я пригорнуся,

І хто пригoлубить,

Коли тепер того нема,

Який мене любить?


ПІСНЯ МАРУСІ ЧУРАЙ
"ЗАСВІТ ВСТАЛИ КОЗАЧЕНЬКИ"
Засвіт встали козаченьки
В похід з полуночі,
Заплакала Марусенька
Свої ясні очі.

Не плач, не плач, Марусенько,
Не плач, не журися
Та за свого миленького
Богу помолися.

Стоїть місяць над горою,
Та сонця немає,
Мати сина в доріженьку
Сльозно проводжає.

— Прощай, милий мій синочку,
Та не забувайся,
За чотири неділеньки
Додому вертайся!

— Ой рад би я, матусенько,
Скоріше вернуться,
Та щось кінь мій вороненький
В воротях спіткнувся.

Ой Бог знає, коли вернусь,
У яку годину.
Прийми ж мою Марусеньку,
Як рідну дитину.

Прийми ж її, матусеньку,
Бо все в божій волі,
Бо хто знає, чи жив вернусь,
Чи ляжу у полі!

— Яка ж бо то, мій синочку,
Година настала,
Щоб чужая дитиночка
За рідную стала?

Засвіт встали козаченьки
В похід з полуночі,
Заплакала Марусенька
Свої ясні очі…

 ІСТОРИЧНА ПІСНЯ
"ОЙ МОРОЗЕ, МОРОЗЕНКУ"
Ой Морозе, Морозенку,

Ой да ти славний козаче!

За тобою, Морозенку,

Вся Вкраїна плаче!

За тобою, Морозенку,

Вся Вкраїна плаче!
Ой не так вся Україна,

Як рідная мати,

Заплакала Морозиха,

Стоя біля хати.

Заплакала Морозиха,

Стоя біля хати.
“Ой не плач же, Морозихо,

Не плач, не журися,

Ходім з нами, козаками,

Мед-вина напийся!

Ходім з нами, козаками,

Мед-вина напийся!”
“Чогось мені, козаченьки,

Мед-вино не п’ється:

Десь-то син мій, Морозенко,

З татарами б’ється!

Десь-то син мій, Морозенко,

З татарами б’ється!”
Із-за гори, із-за кручі

Горде військо виступає,

Попереду Морозенко

Сивим конем грає.

Попереду Морозенко

Сивим конем грає.
Бились зранку козаченьки

До ночі глухої.

Козаків лягло чимало,

А татар – утроє.

Козаків лягло чимало,

А татар – утроє.
Ні один козак не здався

Живим у неволю;

Полягли всі, не вернуться

Ні один додому.

Полягли всі, не вернуться

Ні один додому.
Не вернувся й Морозенко,

Голова завзята -

Замучили молодого

Вороги прокляті!

Замучили молодого

Вороги прокляті!
Вони, ж його не стріляли

І на чверті не рубали,

Тільки з його, молодого,

Живцем серце взяли.

Тільки з його, молодого,

Живцем серце взяли.
Взяли його, поставили

На Савур-могилу:

“Дивись тепер, Морозенку,

На свою Вкраїну!”

“Дивись тепер, Морозенку,

На свою Вкраїну!”

ІСТОРИЧНА ПІСНЯ
"ЧИ НЕ ТОЙ ТО ХМІЛЬ"
Чи не той то хміль, що коло тичин в’ється?

Гей, той то Хмельницький, що з ляхами б’ється.

Гей, поїхав Хмельницький ік Жовтому Броду,

Гей, не один лях лежить головою в воду.

Не пий, Хмельницький, дуже той Жовтої Води:

Іде ляхів сорок тисяч хорошої вроди.
«А я ляхів не боюся і гадки не маю,
За собою великую потугу я знаю,
Іще й орду за собою веду:
А все, вражі ляхи, на вашу біду».
Утікали ляхи — погубили шуби…
Гей, не один лях лежить, вищиривши зубиі
Становили ляхи дубовії хати,
Прийдеться ляшенькам в Польщу утікати!
Утікали ляхів де якії повки,
Їли ляхів собаки і сірії вовки.
Гей, там поле, а на полі цвіти,—
Не по однім ляху заплакали діти.
Гей, там річка, через річку глиця,—
Не по однім ляху зосталась вдовиця!


ДУМА ПРО МАРУСЮ БОГУСЛАВКУ
Що на Чорному морі,

На камені біленькому,

Там стояла темниця кам’яная.

Що у тій-то темниці пробувало сімсот козаків,

Бідних невольників.

То вони тридцять літ у неволі пробувають,
Божого світу, сонця праведного у вічі собі не видають.
То до їх дівка-бранка,
Маруся, попівна Богуславка,
Приходжає,
Словами промовляє:
«Гей, козаки,
Ви, біднії невольники!
Угадайте, що в нашій землі християнській за день
тепера?»

Що тоді бідні невольники зачували,

Дівку-бранку,

Марусю, попівну Богуславку,

По річах познавали,

Словами промовляли:

«Гей, дівко-бранко,
Марусю, попівно Богуславко!
Почім ми можем знати,
Що в нашій землі християнській за день тепера?
Що тридцять літ у неволі пробуваєм,
Божого світу, сонця праведного у вічі собі не видаєм,
То ми не можемо знати,
Що в нашій землі християнській за день тепера».
Тоді дівка-бранка,
Маруся, попівна Богуславка,
Теє зачуває,
До козаків словами промовляє:
«Ой, козаки,
Ви, біднії невольники!
Що сьогодні у нашій землі християнській великодная
субота,
А завтра святий празник, роковий день великдень».
То тоді ті козаки теє зачували,
Білим лицем до сирої землі припадали,
Дівку бранку,
Марусю, попівну Богуславку,
Кляли-проклинали:
«Та бодай ти, дівко-бранко,
Марусю, попівно Богуславко,
Щастя й долі собі не мала, Я
Як ти нам святий празник, роковий день великдень
сказала!»
То тоді дівка-бранка,
Маруся, попівна Богуславка,
Теє зачувала.
Словами промовляла:
«0й, козаки,
Ви, біднії невольникиі
Та не лайте мене, не проклинайте,
Бо як буде наш пан турецький до мечеті від’їжджати,
То буде мені, дівці-бранці,
Марусі, попівні Богуславці,
На руки ключі віддавати;
То буду я до темниці приходжати,
Темницю відмикати,
Вас всіх, бідних невольників, на волю випускати».
То на святий празник, роковий день великдень,
Став пан турецький до мечеті від’їжджати,
Став дівці-бранці,
Марусі, попівні Богуславці,
На руки ключі віддавати.
Тоді дівка-бранка,
Маруся, попівна Богуславка,
Добре дбає,—
До темниці приходжає,
Темницю відмикає,
Всіх козаків,
Бідних невольників,
На волю випускає
І словами промовляє:
«Ой, козаки,
Ви, біднії невольники!
Кажу я вам, добре дбайте,
В городи християнські утікайте,
Тільки, прошу я вас, одного города Богуслава
не минайте,
Моєму батьку й матері знати давайте:
Та нехай мій батько добре дбає,
Грунтів, великих маєтків нехай не збуває,
Великих скарбів не збирає,
Та нехай мене, дівки-бранки,
Марусі, попівни Богуславки,
3 неволі не викупає,
Бо вже я потурчилась, побусурменилась
Для роскоші турецької,
Для лакомства нещасного!»
Ой визволи, може, нас, всіх бідних невольників
3 тяжкої неволі,
3 віри бусурменської,
На ясні зорі,
На тихі води,
У край веселий,
У мир хрещений!
Вислухай, боже, у просьбах щирих,
У нещасних молитвах
Нас, бідних невольників!


УКРАЇНСЬКА НАРОДНА БАЛАДА
"ОЙ ЛЕТІЛА СТРІЛА"
Ой летіла стріла
З-за синього моря.
Ой де ж вона впала?
— На вдовинім полі.
Кого ж вона вбила?
— Вдовиного сина.
Немає нікого
Плакати по ньому.
Летять три зозуленьки,
І всі три рябенькі:
Одна прилетіла,
В головоньках сіла;
Друга прилетіла.
Край серденька сіла;
Третя прилетіла
Та в ніженьках сіла.
Що в головках сіла —
То матінка рідна;
Сіла край серденька —
То його миленька;
А в ніженьках сіла —
То його сестриця.
Де матінка плаче.
Там Дунай розлився;
Де плаче сестриця,
Там слізок криниця;
Де плаче миленька —
Там земля сухенька.
Ой матінка плаче.
Поки жити буде;
А сестриця плаче.
Поки не забуде;
А миленька плаче.
Поки його бачить...

"ПОВІСТЬ МИНУЛИХ ЛІТ"
"ОПОВІДЬ ПРО ЗАСНУВАННЯ КИЄВА"
     Поляни жили окремо і володіли своїми родами. І до того вони жили родами, кожен на своїх землях. І були три брати: одному ім’я Кий, другому — Щек, а третьому Хорив, а сестра в них була Либідь. Сидів Кий на горі, де тепер узвіз Боричів. А Щек сидів на горі, яка зветься нині Щекавицею. А Хорив на третій горі, від нього вона прозвалася Хоревицею. І збудували вони місто в ім’я старшого брата і нарекли його Київ. Був круг міста ліс та бір великий, і ловився там всякий звір, і були мужі мудрі й тямущі, а називалися вони полянами, від них поляни і донині в Києві.
     Дехто, не знаючи, каже, що Кий був перевізником коло Києва, мовляв, був перевіз з того боку Дніпра; тим-то й говорили: «На перевіз на Київ». Але якби Кий був перевізником, то не ходив би він до Царгорода. А Кий князював у своєму роду і ходив до царя грецького, і той цар, переказують, зустрічав його з великою шанобою та почестями. Коли ж він повертався, Кий, то прийшов на Дунай, возлюбив одне місце, і поставив там невеликий городок, і хотів було сісти в ньому своїм родом, та не дали йому навколишні племена; так і донині називають придунайці те городище — Києвець. Кий же, повернувшись у своє місто Київ, тут і помер. І брати його, і сестра Либідь тут же померли.

    Після смерті братів рід їхній став князювати у полян, а в древлян було своє княжіння, а в дреговичів своє.


"ПОВІСТЬ МИНУЛИХ ЛІТ"
"ОПОВІДЬ ПРО ПОМСТУ КНЯГИНІ ОЛЬГИ ДРЕВЛЯНАМ"
   Ольга ж була в Києві з сином своїм, дитям Святославом, а воєводою був Свенельд. Сказали ж древляни: «Ось убили ми князя руського. Візьмемо жінку його Ольгу й віддамо за князя нашого Мала. І Святослава візьмемо і зробимо йому, що хочемо». І послали древляни кращих мужів своїх, числом двадцять, у човнах до Ольги, і пристали вони до берега під Боричевим узвозом, бо тоді вода текла біля Київської гори, і люди сиділи не в пониззі, а на горі, над горою ж стояв кам’яний терем. А княжий двір стояв там, де зараз двір Воротислава і Чудина, а перевісище — сітки для птахів — були аж за містом.

    І повідомили Ольгу, що прийшли древляни, і покликала їх Ольга до себе і сказала їм: «Добрі гості прийшли». І відповіли древляни: «Прийшли, княгине». І спитала їх Ольга: «Кажіть, чого прийшли сюди?» Відповіли ж древляни: «Послала нас древлянська земля з такими словами: «Мужа твого ми убили, бо був твій муж, як вовк, розкрадав і грабував, а наші князі добрі, бо вони лад навели на древлянській землі, — вийди заміж за нашого князя Мала». Було ж бо ім’я йому, древлянському князю, Мал, себто Малий.

    Сказала їм Ольга: «Люба мені річ ваша. Уже не воскресити мені мужа свого, і хочу пошанувати вас завтра перед людьми своїми. А нині йдіть до свого човна і лягайте в нього з гордим духом. А вранці я пошлю по вас, а ви кажіть: «Не поїдемо на конях і пішки не підемо, а тільки несіть нас у човні».

    І вознесуть вас у човні на гору. Сказала так Ольга і відпустила древлян. Сама ж звеліла викопати велику й глибоку яму на теремному дворі.

    На ранок, сидячи в теремі, послала Ольга по гостей. І прийшли кияни до них, і сказали: «Кличе вас Ольга для шани великої». Вони ж відповіли: «Не поїдемо ні на конях, ні на возах і пішки не підемо, а тільки понесіть нас у човні». Сказали кияни: «Ми приневолені, князь наш убитий, а княгиня наша хоче за вашого князя». І понесли їх у човні. Вони ж сиділи, пишаючись, узявшись руками в боки, і з великими бляхами на грудях. Принесли їх у двір до Ольги, і, як несли, так і кинули їх в яму разом із човном. І, схилившись над ямою, спитала їх Ольга: «Чи добра вам честь?» Вони ж відповіли: «Гірше Ігоревої смерті». І звеліла Ольга засипати їх живими. І засипали їх. І послала Ольга до древлян, і сказала їм: «Якщо справді мене просите, то пришліть кращих мужів, щоб з великою честю піти за вашого князя, бо інакше не пустять мене київські люди». Почувши про це, древляни вибрали кращих мужів, які правили на древлянській землі. І прислали до неї. Коли ж древляни прийшли, Ольга звеліла приготувати їм омовіння, кажучи так: «Помившись, прийдіть до мене».

    І розтопили піч, і влізли древляни, і почали митися. Тоді зачинили за ними піч. Ольга звеліла зачинити мивницю від дверей. І в тому вогні згоріли всі.

   І послала Ольга до древлян із словами: «Ось іду вже до вас. То наготуйте меду багато біля того місця, де вбили мужа. Хай поплачу на могилі його і влаштую поминки — тризну мужу своєму». Вони ж, почувши те, навезли медів багато і заварили їх. Ольга ж, узявши з собою малу дружину, пішла на могилу і плакала там за мужем своїм. Потім звеліла своїм людям насипати високу могилу, а коли насипали, сотворити поминки, і от сіли древляни пити і наказала Ольга своїм отрокам прислужувати їм. І спитали древляни Ольгу: «А де наша дружина, яку ми послали до тебе?»

   Ольга ж відповіла: «Іде вона за мною з дружиною мужа мого». І коли упилися древляни, звеліла отрокам своїм пити за них, а сама відійшла вбік і звеліла дружині сікти древлян. І посікли їх п’ять тисяч. А Ольга повернулась у Київ і зібрала військо.

   В літо 946. Ольга із сином своїм Святославом зібрала багато хоробрих воїнів і пішла на деревлянську землю. І вийшли древляни супроти неї. І коли зійшлись обидва війська, кинув списа Святослав на древлян. Спис пролетів між вухами коня і впав коневі у ноги, бо Святослав був ще дитиною. І сказав Свенельд, воєвода батька його: «Князь уже почав. Ударимо ж, дружино, за князем!» І перемогли древлян. Древляни ж побігли і зачинилися у своїх містах.

   Ольга ж ринулася із сином до міста Іскоростеня, бо жителі його убили її мужа, і стала із сином своїм коло міста, а древляни замкнулися в стінах і хоробро билися із міста, бо вони знали, що самі убили князя і на що себе прирекли. І стояла Ольга все літо і не могла взяти місто. І замислили так: послала у місто із словами: «До чого хочете досидітися? Всі міста ваші здалися мені і присяглися платити данину. І вже засівають свої ниви і землі. А ви хочете вмерти з голоду, відмовляючись платити данину?»
   Древляни ж відповіли: «Ми б раді платити данину, але ж ти хочеш мстити за мужа свого». Сказала їм Ольга: «Я мстила вже за образу мужа свого, коли ви приходили до Києва, вперше і вдруге, а в третій раз, коли справляла поминки. Більше не хочу мстити. Хочу тільки взяти з вас невелику данину і, помирившись з вами, піти геть». Древляни ж спитали: «Що ти хочеш від нас? Ми б раді тобі дати меду і дорогих шкур». Вона ж промовила: «Нема тепер у вас ні меду, ні шкур дорогих, а тому прошу у вас небагато: дайте мені від двору по три голуби і по три горобці. Ви ж бо стомилися в облозі, і я не хочу накладати на вас тяжкі данини, як мій чоловік, а тому-то й прошу у вас мало». Древляни, зрадівши, зібрали з кожного двору по три голуби і по три горобці і послали до Ольги з поклоном. Ольга ж сказала їм: «От ви вже й покорилися мені і моєму дитяті. Ідіть у місто, а я завтра відступлю від нього і піду собі геть». Древляни з радістю вступили у своє місто і звістили всім людям, і дуже зраділи люди у місті.
   Ольга ж роздала воїнам — кому голуба, кому горобців — і звеліла до кожного голуба і горобця прив’язати сухий трут, і загорнути його в маленькі хусточки, і ниткою приторочити до кожної птиці. І, коли стало смеркатися, наказала Ольга своїм воїнам випустити голубів і горобців. Голуби ж і горобці полетіли у свої гнізда: голуби у голуб’ятники, а горобці — під стріхи. І тоді спалахнуло все — де були голуб’ятники, де кліті, де вежі, і не було двору, де б не горіло, і не можна було гасити, бо все одразу зайнялося вогнем. І побігли люди з міста, і звеліла Ольга своїм воїнам хапати їх. Так вона взяла місто і спалила його, а старійшин іскоростенських забрала в полон, а інших людей убила, а третіх віддала в рабство, а решту залишила, щоб платили данину. І наклала на них данину тяжку: платити для Києва і для Вишгорода, бо Вишгород був Ольжине місто.



ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА
"DE LIBERTATE"  [1]
Що є свобода? Добро в ній якеє?

Кажуть, неначе воно золотеє?

Ні ж бо, не злотне: зрівнявши все злото,

Проти свободи воно лиш болото.

О, якби в дурні мені не пошитись,

Щоб без свободи не міг я лишитись.
Слава навіки буде з тобою,
Вольності отче, Богдане-герою!

[1] Про свободу (лат.).

 ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА
"ВСЯКОМУ МІСТУ - ЗВИЧАЙ І ПРАВА"
    Всякому місту - зви­чай і пра­ва,
    Всяка три­має свій ум го­ло­ва:
    Всякому сер­цю - лю­бов і теп­ло,
    Всякеє гор­ло свій смак віднай­шло.
    Я ж у по­лоні нав'язли­вих дум:
    Лише од­не не­по­коїть мій ум.
    
    Панські Пет­ро для чинів тре кут­ки,
    Федір-купець об­ду­ри­ти пруд­кий,
    Той зво­дить дім свій на мод­ний манір,
    Інший генд­лює, візьми пе­ревір!
    Я ж у по­лоні нав'язли­вих дум:
    Лише од­не не­по­коїть мій ум.
    
    Той без­пе­рерв­но стя­гає по­ля,
    Сей іно­зем­них за­во­дить те­лят.
    Ті на ло­вецт­во го­ту­ють со­бак,
    В сих дім, як ву­лик, гу­де від гу­ляк,
    Я ж у по­лоні нав'язли­вих дум:
    Лише од­не не­по­коїть мій ум.
    
    Ладить юрис­та на смак свій пра­ва,
    З дис­путів уч­ню тріщить го­ло­ва.
    Тих не­по­коїть Ве­не­рин амур,
    Всякому го­ло­ву кру­тить свій дур.
    В ме­не ж тур­бо­ти тільки одні,
    Як з яс­ним ро­зу­мом вмер­ти мені.
    
    Знаю, що смерть - як ко­са за­маш­на,
    Навіть ца­ря не обійде во­на.
    Байдуже смерті, му­жик то чи цар, -
    Все по­же­ре, як со­ло­му по­жар.
    Хто ж бо зне­ва­жить страш­ну її сталь?
    Той, в ко­го совість, як чис­тий криш­таль…

ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА "БДЖОЛА ТА ШЕРШЕНЬ"
- Скажи мені, Бджоло, чого ти така дурна? Чи знаєш ти, що плоди твоєї праці не стільки тобі самій, як людям корисні, а тобі часто і шкодять, приносячи замість нагороди смерть; одначе не перестаєш через дурість свою збирати мед. Багато у вас голів, але всі безмозкі. Видно, що ви без пуття закохані в мед.
- Ти поважний дурень, пане раднику, - відповіла Бджола. - Мед любить їсти й ведмідь, а Шершень теж не проти того. І ми могли б по-злодійському добувати, як часом наша братія й робить, коли б ми лише їсти любили. Але нам незрівнянно більша радість збирати мед, аніж його споживати. До сього ми народжені і будемо такі, доки не помремо. А без сього жити, навіть купаючись у меду, для нас найлютіша мука.
Сила:

Шершень - се образ людей, котрі живуть крадіжкою чужого і народжені на те тільки, щоб їсти, пити і таке інше. А бджола - се символ мудрої людини, яка у природженому ділі трудиться. Багато шершнів без пуття кажуть: нащо сей, до прикладу, студент учився, а нічого не має? Нащо, мовляв, учитися, коли не матимете достатку?.. Кажуть се незважаючи на слова Сіраха: "Веселість серця - життя для людини" - і не тямлять, що природжене діло є для неї найсолодша втіха. Погляньте на життя блаженної натури і навчітеся. Спитайте вашого хорта, коли він веселіший? - Тоді,- відповість вам,- коли полюю зайця.- Коли заєць смачніший? - Тоді,- відповість мисливець,-коли добре за ним полюю.

Погляньте на кота, що сидить перед вами, коли він куражніший? Тоді, коли всю ніч бродить або сидить біля нори, хоча, зловивши, й не їсть миші. Замкни в достатку бджолу, чи не помре з туги, в той час, коли можна їй літати по квітоносних лугах? Що гірше, ніж купатися в достатку і смертельно каратися без природженого діла? Немає гіршої муки, як хворіти думками, а хворіють думки, позбавляючись природженого діла. І немає більшої радості, аніж жити за покликанням. Солодка тут праця тілесна, терпіння тіла і сама смерть його тоді, бо душа, володарка людини, втішається природженим ділом. Або так жити, або мусиш умерти. Старий Катон чим мудрий і щасливий? Не достатком, не чином тим, що йде за натурою, як видно з Ціцеронової книжечки "Про старість"...

Але ж розкусити треба, що то значить-жити за натурою. Про се сказав древній Епікур таке: "Подяка блаженній натурі за те, що потрібне зробила неважким, а важке непотрібним".


ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА "АФОРИЗМИ"
    Ні про що не тур­бу­ва­тись, ні за чим не тур­бу­ва­тись - зна­чить, не жи­ти, а бу­ти мерт­вим.
    Haдмір по­род­жує пе­ре­сит, пе­ре­сит - нудьгу, нудьга ж - ду­шев­ну ту­гу, а хто хворіє на се, то­го не наз­веш здо­ро­вим.
    Любов ви­ни­кає з лю­бові; ко­ли хо­чу, щоб ме­не лю­би­ли, я сам пер­ший люб­лю.
    Не все те от­ру­та, що неп­риємне на смак.
    Бери вер­ши­ну - і ма­ти­меш се­ре­ди­ну.
    З ycіx ут­рат втра­та ча­су най­тяж­ча.
    Безумцеві влас­ти­во жал­ку­ва­ти за втра­че­ним і не радіти з то­го, що ли­ши­лось.
    Скільки зла таїться все­ре­дині за гар­ною по­до­бою: га­дю­ка хо­вається в траві.
    Хто доб­ре за­па­лив­ся, той доб­ре по­чав, а доб­ре по­ча­ти - це на­по­ло­ви­ну за­вер­ши­ти.
    Уподібнюйся пальмі: чим міцніше її стис­кає ске­ля, тим швид­ше і прек­расніше здіймається во­на до­го­ри.
    Визначай смак не по шкар­лупі, а по яд­ру.
    Немає нічо­го не­без­печнішо­го за підступ­но­го во­ро­га, але не­має нічо­го от­руй­нішо­го від уда­ва­но­го дру­га.
    Мудрець му­сить і з гною ви­би­ра­ти зо­ло­то.
    Чи знаєш ти, яких ліків вжи­ва­ють ужа­лені скорпіоном? Тим же скорпіоном на­ти­ра­ють ра­ну.
    Тоді ли­ше пізнається цінність ча­су, ко­ли він втра­че­ний.
    Як не­ро­зум­но вип­ро­шу­ва­ти те, чо­го мо­жеш сам до­сяг­ти!
    Коли ти твер­до йдеш шля­хом, яким по­чав іти, то, на мою дум­ку, ти щас­ли­вий.
    Коли не змо­жу нічим любій вітчизні прис­лу­жи­ти­ся, в уся­ко­му разі з ycієї си­ли на­ма­га­ти­мусь ніко­ли ні в чо­му не шко­ди­ти.
    Всяка їжа і пит­тя смачні й ко­рисні, але тре­ба зна­ти час, міcце і міpy.
    Демон про­ти де­мо­на не свідчить, вовк вов­чо­го м'яса не їсть.
    Краще го­лий та прав­ди­вий, ніж ба­га­тий та без­за­кон­ний.
    Солодке пізнає: пізніше той, хто мо­же про­ковт­ну­ти неп­риємне.
    Що впо­до­бав, на те й пе­рет­во­рив­ся.
    Не за об­лич­чя судіть, а за сер­це.
    Кожен є той, чиє сер­це в нім: вов­че сер­це - справ­дешній вовк, хоч об­лич­чя людське…
    Чи мо­же лю­ди­на, сліпа у се­бе вдо­ма, ста­ти зря­чою на ба­зарі?
    Чи не ди­ви­на, що один у ба­гатстві бідний, а інший у бідності ба­га­тий?
    Tінь яб­луні не за­ва­жає.
    Не ро­зум від книг, а кни­ги від ро­зу­му ство­ри­лись.


ІВАН КОТЛЯРЕВСЬКИЙ «НАТАЛКА-ПОЛТАВКА» http://ukrclassic.com.ua/katalog/k/kotlyarevskij-ivan/326-kotlyarevskij-ivan-natalka-poltavka

ГРИГОРІЙ КВІТКА-ОСНОВ’ЯНЕНКО (ГРИГОРІЙ КВІТКА) «МАРУСЯ» http://ukrclassic.com.ua/katalog/k/kvitka-osnov-yanenko-grigorij/255-grigorij-kvitka-osnov-yanenko-marusya




ТАРАС ШЕВЧЕНКО «СОН (У всякого своя доля…)» http://ukrclassic.com.ua/katalog/sh/shevchenko-taras/1141-taras-shevchenko-son-u-vsyakogo-svoya-dolya

ТАРАС ШЕВЧЕНКО «І МЕРТВИМ, І ЖИВИМ, І НЕНАРОЖДЕННИМ…» http://www.ukrclassic.com.ua/katalog/sh/shevchenko-taras/1079-taras-shevchenko-i-mertvim-i-zhivim-i-nenarodzhenim

ТАРАС ШЕВЧЕНКО «ЗАПОВІТ»
Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.

Як понесе з України

У синєє море

Кров ворожу... отоді я

І лани і гори -

Все покину і полину
До самого бога
Молитися... А до того -
Я не знаю бога.

Поховайте та вставайте.

Кайдани порвіте

І вражою злою кров'ю

Волю окропіте.

І мене в сім'ї великій,
В сім'ї вольній, новій
Не забудьте пом'янути
Незлим тихим словом.


ПАНТЕЛЕЙМОН КУЛІШ «ЧОРНА РАДА» http://ukrclassic.com.ua/katalog/k/kulish-pantelejmon/352-pantelejmon-kulish-chorna-rada

ІВАН НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ (ІВАН ЛЕВИЦЬКИЙ) «КАЙДАШЕВА СІМ’Я» http://ukrclassic.com.ua/katalog/n/nechuj-levitskij-ivan/413-ivan-nechuj-levitskij-kajdasheva-sim-ya

ПАНАС МИРНИЙ (ПАНАС РУДЧЕНКО) «ХІБА РЕВУТЬ ВОЛИ, ЯК ЯСЛА ПОВНІ» http://www.ukrclassic.com.ua/katalog/m/mirnij-panas/400-panas-mirnij-khiba-revut-voli-yak-yasla-povni

ІВАН КАРПЕНКО-КАРИЙ (ІВАН ТОБІЛЕВИЧ) «МАРТИН БОРУЛЯ» http://www.ukrclassic.com.ua/katalog/k/karpenko-karij-ivan/245-ivan-karpenko-karij-martin-borulya

ІВАН ФРАНКО "ГIМН"

Замiсть пролога
Вiчний революцйонер -

Дух, що тiло рве до бою,

Рве за поступ, щастя й волю,

Вiн живе, вiн ще не вмер.

Нi попiвськiї тортури,

Нi тюремнi царськi мури,
Анi вiйська муштрованi,
Ні гармати лаштованi,
Нi шпiонське ремесло
В грiб його ще не звело.

Вiн не вмер, вiн ще живе!

Хоч вiд тисяч лiт родився,

Та аж вчора розповився

I о власнiй силi йде.

I простується, мiцнiє,
I спiшить туди, де днiє;
Словом сильним, мов трубою
Мiлiони зве з собою,-
Мiлiони радо йдуть,
Бо се голос духа чуть.

Голос духа чути скрiзь:

По курних хатах мужицьких,

По верстатах ремiсницьких,

По мiсцях недолi й слiз.

I де тiльки вiн роздасться,
Щезнуть сльози, сум, нещастя.
Сила родиться й завзяття
Не ридать, а добувать,
Хоч синам, як не собi,
Кращу долю в боротьбi.

Вiчний революцйонер -

Дух, наука, думка, воля -

Не уступить пiтьмi поля.

Не дасть спутатись тепер.

Розвалилась зла руїна,
Покотилася лавина,
I де в свiтi тая сила,
Щоб в бiгу її спинила,
Щоб згасила, мов огень,
Розвидняющийся день?


ІВАН ФРАНКО
"ЧОГО ЯВЛЯЄШСЯ МЕНІ У СНІ?"
Чого являєшся мені
У сні?
Чого звертаєш ти до мене
Чудові очі ті ясні,
Сумні,
Немов криниці дно студене?
Чому уста твої німі?
Який докір, яке страждання,
Яке несповнене бажання
На них, мов зарево червоне,
Займається і знову тоне
У тьмі?

Чого являєшся мені

Усні?

В житті ти мною згордувала,

Моє ти серце надірвала,

Із нього визвала одні
Оті ридання голосні -
Пісні.
В житті мене ти й знать не знаєш,
Ідеш по вулиці - минаєш,
Вклонюся - навіть не зирнеш
І головою не кивнеш,
Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,
Як я люблю тебе без тями,
Як мучусь довгими ночами
І як літа вже за літами
Свій біль, свій жаль, свої пісні
У серці здавлюю на дні.

О, ні!

Являйся, зіронько, мені

Хоч в сні!

В житті мені весь вік тужити -

Не жити.
Так най те серце, що в турботі,
Неначе перла у болоті,
Марніє, в'яне, засиха,-
Хоч в сні на вид твій оживає,
Хоч в жалощах живіше грає.
По-людськи вільно віддиха,
І того дива золотого
Зазнає, щастя молодого,
Бажаного, страшного того
Гріха!



МИХАЙЛО КОЦЮБИНСЬКИЙ «ТІНІ ЗАБУТИХ ПРЕДКІВ» http://ukrclassic.com.ua/katalog/k/kotsyubinskij-mikhajlo/304-mikhajlo-kotsyubinskij-tini-zabutikh-predkiv



ЛЕСЯ УКРАЇНКА (ЛАРИСА КОСАЧ)
"CONTRA SPEM SPERO!"*
* Без надії сподіваюсь! (Лат.)
Гетьте, думи, ви, хмари осінні!
То ж тепера весна золота!
Чи то так у жалю, в голосінні
Проминуть молодії літа?
Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу! Геть думи сумні!
Я на вбогім сумнім перелозі
Буду сіять барвисті квітки,
Буду сіять квітки на морозі,
Буду лить на них сльози гіркі.
І від сліз тих гарячих розтане
Та кора льодовая, міцна,
Може, квіти зійдуть – і настане
Ще й для мене весела весна.
Я на гору круту крем’яную
Буду камінь важкий підіймать
І, несучи вагу ту страшную,
Буду пісню веселу співать.
В довгу, темную нічку невидну
Не стулю ні на хвильку очей,
Все шукатиму зірку провідну,
Ясну владарку темних ночей.
Так! я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть думи сумні!

ЛЕСЯУКРАЇНКА (ЛАРИСА КОСАЧ) «ЛІСОВА ПІСНЯ» http://ukrclassic.com.ua/katalog/u/ukrajinka-lesya/972-lesya-ukrajinka-lisova-pisnya

МИКОЛА ВОРОНИЙ
"БЛАКИТНА ПАННА"

Має крилами весна

запашна,
Лине вся в прозорих шатах,
У серпанках і блаватах…
Сяє усміхом примар з-поза хмар,
Попелястих, пелехатих.
Ось вона вже крізь блакить
майорить,
Довгождана, нездоланна…
Ось вона — Блакитна Панна!..
Гори, гай, луги, поля —
вся земля
Їй виспівує: "Осанна!"
А вона, як мрія сна
чарівна,
Сяє вродою святою,
Неземною чистотою,
Сміючись на пелюсках,
на квітках
Променистою росою.
І уже в душі моїй
в сяйві мрій
В'ються хмелем арабески,
Миготять камеї, фрески,
Гомонять-бринять пісні
голосні
І сплітаються в гротески.

ОЛЕКСАНДР ОЛЕСЬ (ОЛЕКСАНДР КАНДИБА)
"ЧАРИ НОЧІ"

Сміються, плачуть солов'ї

І б'ють піснями в груди:

"Цілуй, цілуй, цілуй її, -

Знов молодість не буде!

Ти не дивись, що буде там,

Чи забуття, чи зрада:

Весна іде назустріч вам,

Весна в сей час вам рада.


На мент єдиний залиши

Свій сум, думки і горе -

І струмінь власної душі

Улий в шумляче море.


Лови летючу мить життя!

Чаруйсь, хмелій, впивайся

І серед мрій і забуття

В розкошах закохайся.


Поглянь, уся земля тремтить

В палких обіймах ночі,

Лист квітці рвійно шелестить,

Траві струмок воркоче.


Відбились зорі у воді,

Летять до хмар тумани...

Тут ллються пахощі густі,

Там гнуться верби п'яні.


Як іскра ще в тобі горить

І згаснути не вспіла, -

Гори! Життя - єдина мить,

Для смерті ж - вічність ціла.


Чому ж стоїш без руху ти,

Коли ввесь світ співає?

Налагодь струни золоті:

Бенкет весна справляє.


І сміло йди під дзвін чарок

З вогнем, з піснями в гості

На свято радісне квіток,

Кохання, снів і млості.


Загине все без вороття:

Що візьме час, що люди,

Погасне в серці багаття,

І захолонуть груди.


І схочеш ти вернуть собі,

Як Фауст, дні минулі...

Та знай: над нас - боги скупі,

Над нас - глухі й нечулі..."



Сміються, плачуть солов'ї
І б'ють піснями в груди:

"Цілуй, цілуй, цілуй її -

Знов молодість не буде!"


ОЛЕКСАНДР ОЛЕСЬ (ОЛЕКСАНДР КАНДИБА)
"О СЛОВО РІДНЕ! ОРЛЕ СКУТИЙ!

О слово рідне! Орле скутий!
Чужинцям кинуте на сміх!

Співочий грім батьків моїх,

Дітьми безпам'ятно забутий.


О слово рідне! Шум дерев!

Музика зір блакитнооких,

Шовковий спів степів широких,

Дніпра між ними левій рев...


О слово! Будь мечем моїм!

Ні, сонцем стань! вгорі спинися,

Осяй мій край і розлетися

Дощами судними над ним.


ПАВЛО ТИЧИНА
"О ПАННО ІННО..."
О панно Інно, панно Інно!
Я — сам. Вікно. Сніги...

Сестру я Вашу так любив —

Дитинно, злотоцінно.

Любив? — Давно. Цвіли луги...

О люба Інно, ніжна Iнно,
Любові усміх квітне раз — ще й тлінно.
Сніги, сніги, сніги...
Я Ваші очі пам'ятаю,
Як музику, як спів.
Зимовий вечір. Тиша. Ми.
Я Вам чужий — я знаю.
А хтось кричить: ти рідну стрів!
І раптом — небо... шепіт гаю...
О ні, то очі Ваші.— Я ридаю.
Сестра чи Ви? — Любив...


ПАВЛО ТИЧИНА
"ПАМ'ЯТІ ТРИДЦЯТИ"
На Аскольдовій могилі
Поховали їх —

Тридцять мучнів українців,

Славних, молодих…

На Аскольдовій могилі

Український цвіт! —
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.
На кого посміла знятись
Зрадника рука? —
Квитне сонце, грає вітер
І Дніпро-ріка…
На кого завзявся Каїн?
Боже, покарай! —
Понад все вони любили
Свій коханий край.
Вмерли в Новім Заповіті
З славою святих. —
На Аскольдовій могилі
Поховали їх.


ПАВЛО ТИЧИНА
"ВИ ЗНАЄТЕ ЯК ЛИПА ШЕЛЕСТИТЬ..."
Ви знаєте, як липа шелестить
У місячні весняні ночі? —

Кохана спить, кохана спить,

Піди збуди, цілуй їй очі,

Кохана спить...

Ви чули ж бо: так липа шелестить.
Ви знаєте, як сплять старі гаї? —
Вони все бачать крізь тумани.
Ось місяць, зорі, солов'ї...
«Я твій»,— десь чують дідугани.
А солов'ї!..
Та ви вже знаєте, як сплять гаї!


МАКСИМ РИЛЬСЬКИЙ
"МОЛЮСЬ І ВІРЮ"

Молюсь і вірю. Вітер грає
І п'яно віє навкруги,
І голубів тремтячі зграї
Черкають неба береги.

І ти смієшся, й даль ясніє,

І серце б'ється, як в огні,
І вид пречистої надії
Стоїть у синій глибині.

Кленусь тобі, веселий світе,
Кленусь тобі, моє дитя.
Що буду жити, поки жити
Мені дозволить дух життя!

Ходім! Шумлять щасливі води,
І грає вітер навкруги,
І голуби ясної вроди
Черкають неба береги.

МИКОЛА ЗЕРОВ
"КИЇВ – ТРАДИЦІЯ"


Ніхто твоїх не заперечить прав. 

Так, перший світ осяв твої висоти, 

До тебе тислись войовничі готи, 

І Данпарштадт із пущі виглядав. 


Тут бивсь норманн, і лядський Болеслав 

Щербив меча об Золоті ворота, 

Про тебе теревені плів Ляссота 

І Левассер Бонплан байки складав. 


І в наші дні зберіг ти чар-отруту: 

В тобі розбили табір аспанфути — 

Кують, і мелють, і дивують світ. 


Тут і Тичина, голосний і юний, 

Животворив душею давній міт 

І "Плуга" вів у сонячні комуни. 



МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ (МИКОЛА ФІТІЛЬОВ) «Я (РОМАНТИКА)» http://www.ukrclassic.com.ua/katalog/kh/khvilovij-mikola/1069-khvilovij-mikola-ya-romantika

ЮРІЙ ЯНОВСЬКИЙ «ДИТИНСТВО» (з роману в новелах "Вершники") http://www.ukrclassic.com.ua/katalog/ya/yurij-yanovskij/1291-yurij-yanovskij-ditinstvo

 ВОЛОДИМИР СОСЮРА
"ЛЮБІТЬ УКРАЇНУ"
Любіть Україну, як сонце, любіть,
як вітер, і трави, і води…
В годину щасливу і в радості мить, 
любіть у годину негоди.

Любіть Україну у сні й наяву,

вишневу свою Україну,

красу її, вічно живу і нову,

і мову її солов'їну.


Між братніх народів, мов садом рясним,

сіяє вона над віками…

Любіть Україну всім серцем своїм

і всіми своїми ділами.


Для нас вона в світі єдина, одна

в просторів солодкому чарі…

Вона у зірках, і у вербах вона,

і в кожному серця ударі,


у квітці, в пташині, в електровогнях,

у пісні у кожній, у думі,

в дитячий усмішці, в дівочих очах

і в стягів багряному шумі…


Як та купина, що горить — не згора,

живе у стежках, у дібровах,

у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,

і в хмарах отих пурпурових,


в грому канонад, що розвіяли в прах

чужинців в зелених мундирах,

в багнетах, що в тьмі пробивали нам шлях

до весен і світлих, і щирих.


Юначе! Хай буде для неї твій сміх,

і сльози, і все до загину…

Не можна любити народів других,

коли ти не любиш Вкраїну!..


Дівчино! Як небо її голубе,

люби її кожну хвилину.

Коханий любить не захоче тебе,

коли ти не любиш Вкраїну…


Любіть у труді, у коханні, у бою,

як пісню, що лине зорею…

Всім серцем любіть Україну свою —

і вічні ми будемо з нею!




ОСТАП ВИШНЯ (ПАВЛО ГУБЕНКО) «МОЯ АВТОБІОГРАФІЯ» http://www.ukrclassic.com.ua/katalog/v/vishnya-ostap/98-ostap-vishnya-moya-avtobiografiya

ОСТАП ВИШНЯ (ПАВЛО ГУБЕНКО) «СОМ» http://www.ukrclassic.com.ua/katalog/v/vishnya-ostap/990-ostap-vishnya-som


БОГДАН-ІГОР АНТОНИЧ
"РІЗДВО"
Народився бог на санях
в лемківськім містечку Дуклі.
Прийшли лемки у крисанях
і принесли місяць круглий.

Ніч у сніговій завії

крутиться довкола стріх.

У долоні у Марії

місяць — золотий горіх.


ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО «УКРАЇНА В ОГНІ» http://www.ukrclassic.com.ua/katalog/d/dovzhenko-oleksandr/197-oleksandr-dovzhenko-ukrajina-u-vogni

ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО «ЗАЧАРОВАНА ДЕСНА» http://ukrclassic.com.ua/katalog/d/dovzhenko-oleksandr/191-oleksandr-dovzhenko-zacharovana-desna

АНДРІЙ МАЛИШКО
ПІСНЯ ПРО РУШНИК

Рідна мати моя, ти ночей не доспала,
Ти водила мене у поля край села,

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,

І рушник вишиваний на щастя дала.

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,

І рушник вишиваний на щастя, на долю дала.
Хай на ньому цвіте росяниста доріжка,
І зелені луги, й солов'їні гаї,
І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,
І засмучені очі хороші твої.
І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,
І засмучені очі хороші, блакитні твої.
Я візьму той рушник, простелю, наче долю,
В тихім шелесті трав, в щебетанні дібров.
І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:
І дитинство, й розлука, і вірна любов.
І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:
І дитинство, й розлука, й твоя материнська любов.


 ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО
"ТИ ЗНАЄШ, ЩО ТИ - ЛЮДИНА"

Ти знаєш, що ти - людина.
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя - єдина,
Мука твоя - єдина,
Очі твої - одні.

Більше тебе не буде.

Завтра на цій землі

Інші ходитимуть люди,

Інші кохатимуть люди -

Добрі, ласкаві й злі.


Сьогодні усе для тебе -

Озера, гаї, степи.

І жити спішити треба,

Кохати спішити треба -

Гляди ж не проспи!


Бо ти на землі - людина,

І хочеш того чи ні -

Усмішка твоя - єдина,

Мука твоя - єдина,

Очі твої - одні.

 ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО
"ЗАДИВЛЯЮСЬ У ТВОЇ ЗІНИЦІ..."

Задивляюсь у твої зіниці
Голубі й тривожні, ніби рань.
Крешуть з них червоні блискавиці
Революцій, бунтів і повстань.

Україно! Ти для мене диво!

І нехай пливе за роком рік,

Буду, мамо горда і вродлива,

З тебе дивуватися повік...


Одійдіте, недруги лукаві!

Друзі, зачекайте на путі!

Маю я святе синівське право

З матір'ю побуть на самоті.


Рідко, нене, згадують про тебе,

Дні занадто куці та малі,

Ще не всі чорти живуть на небі,

Ходить їх до біса на землі.


Бачиш, з ними щогодини б'юся,

Чуєш - битви споконвічний грюк!

Як же я без друзів обійдуся,

Без лобів їх, без очей і рук?


Україно, ти моя молитва,

Ти моя розпука вікова...

Гримотить над світом люта битва

За твоє життя, твої права.


Ради тебе перли в душу сію,

Ради тебе мислю і творю...

Хай мовчать Америки й Росії,

Коли я з тобою говорю.


Хай палають хмари бурякові,

Хай сичать обращи - все одно

Я проллюся крапелькою крові

На твоє священне знамено.


ОЛЕСЬ ГОНЧАР «ЗАЛІЗНИЙ ОСТРІВ» (із роману «Тронка») http://www.ukrclassic.com.ua/katalog/gg/gonchar-oles/1265-oles-gonchar-zaliznij-ostriv

ГРИГІР ТЮТЮННИК «ТРИ ЗОЗУЛІ З ПОКЛОНОМ» http://www.ukrclassic.com.ua/katalog/gg/gonchar-oles/1265-oles-gonchar-zaliznij-ostriv

 ВАСИЛЬ СТУС
"ЯК ДОБРЕ ТЕ, ЩО СМЕРТІ НЕ БОЮСЬ Я..."
Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест.

Що вам, богове, низько не клонюся

в передчутті недовідомих верств.

Що жив-любив і не набрався скверни,

ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
і в смерті обернуся до життя
своїм стражденним і незлим обличчям,
як син, тобі доземно поклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі,
і чесними сльозами обіллюсь.
Так хочеться пожити хоч годинку,
коли моя розів'ється біда.
Хай прийдуть в гості Леся Українка,
Франко, Шевченко і Сковорода.
Та вже! Мовчи! Заблуканий у пущі,
уже не ремствуй, позирай у глиб,
у суще, що розпукнеться в грядуще
і ружею заквітне коло шиб.


 ВАСИЛЬ СТУС
"О ЗЕМЛЕ ВТРАЧЕНА, ЯВИСЯ..."
О земле втрачена, явися
бодай у зболеному сні

і лазурове простелися,

пролийся мертвому мені!

І поверни у дні забуті,

росою згадок окропи,
віддай усеблагій покуті
і тихо вимов: лихо, спи!..
Сонця клопочуться в озерах,
спадають гуси до води,
в далеких пожиттєвих ерах
мої розтанули сліди.
Де сині ниви, в сум пойняті,
де чорне вороння лісів?
Світання тіні пелехаті
над райдугою голосів,
ранкові нашепти молільниць,
де плескіт крил, і хлюпіт хвиль,
і солодавий запах винниць,
як гріх, як спогад і як біль?
Де дня розгойдані тарілі?
Мосянжний перегуд джмелів,
твої пшеничні руки білі
над безберегістю полів,
де коси чорні на світанні
і жаром спечені уста,
троянди пуп'янки духмяні
і ти — і грішна, і свята,
де та западиста долина,
той приярок і те кубло,
де тріпалася лебединя,
туге ламаючи крило?
Де голубів вільготні лети
і бризки райдуги в крилі?
Минуле, озовися, де ти?
Забуті радощі, жалі.
О земле втрачена, явися
бодай у зболеному сні,
і лазурово простелися,
і душу порятуй мені.


ІВАН ДРАЧ
БАЛАДА ПРО СОНЯШНИК
В соняшника були руки і ноги,
Було тіло, шорстке і зелене.

Він бігав наввипередки з вітром,

Він вилазив на грушу,

і рвав у пазуху гнилиці,

І купався коло млина, і лежав у піску,
І стріляв горобців з рогатки.
Він стрибав на одній нозі,
Щоб вилити з вуха воду,
І раптом побачив сонце,
Красиве засмагле сонце,-
В золотих переливах кучерів,
У червоній сорочці навипуск,
Що їхало на велосипеді,
Обминаючи хмари на небі...
І застиг він на роки й століття
В золотому німому захопленні:
- Дайте покататися, дядьку!
А ні, то візьміть хоч на раму.
Дядьку, хіба вам шкода?!

Поезіє, сонце моє оранжеве!

Щомиті якийсь хлопчисько

Відкриває тебе для себе,

Щоб стати навіки соняшником.


 ЛІНА КОСТЕНКО
"СТРАШНІ СЛОВА, КОЛИ ВОНИ МОВЧАТЬ"
Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучився, болів,

із них почав і ними ж і завершив.

Людей мільярди, і мільярди слів,

а ти їх маєш вимовити вперше!


Все повторялось: і краса, й потворність.

Усе було: асфальти й спориші.

Поезія — це завжди неповторність,

якийсь безсмертний дотик до душі.

ЛІНА КОСТЕНКО
"УКРАЇНСЬКЕ АЛЬФРЕСКО"
Українське альфреско
Над шляхом, при долині, біля старого граба,
де біла-біла хатка стоїть на самоті,
живе там дід та баба, і курочка в них ряба,
вона, мабуть, несе їм яєчка золоті.

Там повен двір любистку, цвітуть такі жоржини,

і вишні чорноокі стоять до холодів.

Хитаються патлашки уздовж всії стежини,

і стомлений лелека спускається на хлів.


Чиєсь дитя приходить, беруть його на руки.

А потім довго-довго на призьбі ще сидять.

Я знаю, дід та баба - це коли є онуки,

а в них сусідські діти шовковицю їдять.


Дорога і дорога лежить за гарбузами.

І хтось до когось їде тим шляхом золотим.

Остання в світі казка сидить під образами.

Навшпиньки виглядають жоржини через тин…


ЛІНА КОСТЕНКО «МАРУСЯ ЧУРАЙ» http://ukrclassic.com.ua/katalog/k/kostenko-lina/281-lina-kostenko-marusya-churaj

ІВАН БАГРЯНИЙ (ІВАН ЛОЗОВ’ЯГІН) «ТИГРОЛОВИ» http://ukrclassic.com.ua/katalog/b/bagryanij-ivan/87-van-bagryanij-tigrolovi

ЄВГЕН МАЛАНЮК
"СТИЛЕТ ЧИ СТИЛОС?"

Стилет чи стилос? — не збагнув. Двояко
Вагаються трагічні терези.
Не кинувши у глиб надійний якор,
Пливу й пливу повз береги краси.

Там дивний ліс зітхає ароматом

І ввесь дзвенить од гимнів п'яних птиць

Співа трава, ніким ще не зім'ята,

І вабить сном солодких таємниць,


Там зачарують гіпнотичні кобри

Під пестощі золототілих дів...

А тут — жаха набряклий вітром обрій:

Привабить, зрадить і віддасть воді.


Та тільки тут веселий галас бою —

Розгоном бур і божевіллям хвиль

Безмежжя! Зачарований тобою,

Пливу в тебе! В твій п'яний синій хміль!





Опубліковано о
Мітки: ,

Немає коментарів:

Дописати коментар

Підписатися на: Дописати коментарі (Atom)